Коли запевнень завжди замало

Вам сказали, що все гаразд. Що на вас не сердяться, що ви нічого поганого не зробили, що нікуди не підуть. І на якусь мить, на годину, а часом на цілий день, ви повірили. Тривога відпустила. Усе здавалося підвладним.

А потім вона повернулася. Те саме запитання знову зринуло саме собою: а ти певен? Та сама потреба в підтвердженні. Те саме коло.

Якщо це вам знайомо, ви, мабуть, помітили й те, як воно позначається на стосунках. Людина, у якої ви шукаєте запевнень, партнер, що повторює, що кохає, друг, що підтверджує, що не образився, колега, що знову каже, що робота вдалася, починає відчувати у вашій потребі щось інше. Часом вона терпляча. Часом у її відповіді прослизає втома. І тоді потреба в запевненнях обростає ще одним шаром: тепер ви тривожитеся вже через саму тривогу, через те, що вона робить зі стосунками, через те, чи не забагато вас.

I. Що робить пошук запевнень

Пошук запевнень, як і більшість звичок, що здаються шкідливими, є стратегією. Це спосіб упоратися з тривогою, а саме з тією, яку породжує невизначеність щодо чогось важливого: чи сердяться на вас, чи стосунки в безпеці, чи правильно ви вчинили, чи вас приймають.

У мить, коли запевнення отримано, воно діє. Невизначеність розвіюється. Тривога вщухає. Це справжнє полегшення, і цілком зрозуміло, чому ви до нього тягнетеся.

Проблема закладена в самій будові. Запевнення знімає тривогу, нічого не навчаючи стривожену систему про її здатність витримувати невизначеність. Щоразу, коли ви шукаєте й отримуєте запевнення, нервова система чує: ти не здатна перебувати в цьому незнанні, його мусять розвіяти ззовні. Тож вона так і не вчиться тримати невизначеність. Їй ніколи не доводилося: запевнення приходило завжди.

Ось чому все повертається. Не тому, що запевнення було хибним чи недостатнім. А тому, що нестерпність невизначеності, з якої народжується ця потреба, нікуди не поділася.

II. Історія, що стоїть за потребою

Як сталий сценарій пошук запевнень майже завжди має свою історію. Він формується там, де невизначеність щодо реакцій інших, чи розгніваються, чи любов ще поруч, чи вас приймають, була справжньою загрозою.

Коли емоційна атмосфера ранніх стосунків була непередбачуваною, коли настрій батьків змінювався без видимої причини, любов здавалася платою за успіхи чи слухняність, а все могло обернутися будь-якої миті, потреба підтвердити, що зараз безпечно, стає нагальною. Колись не знати, на чому ви стоїте, було небезпечно. Постійно це перевіряти означало захищатися.

Доросла людина, яка шукає запевнень, несе цю нервову систему в теперішні стосунки. Невизначеність, що запускає потребу, часто зовсім не про те, чи ця людина сьогодні сердиться чи любить. Вона про давніше й глибше запитання: чи я в безпеці? Чи мене приймають? Чи мене не покинуть?

Жодна кількість запевнень не дасть на ці запитання остаточної відповіді. Бо вони ніколи не стосувалися конкретних обставин теперішніх стосунків.

III. Як це виглядає з іншого боку

Про це варто сказати окремо, бо для стосунків це важливо: бути людиною, у якої раз у раз шукають запевнень, по-своєму важко.

Той, хто любить людину з сильною потребою в запевненнях, часто водночас хоче допомогти і відчуває, що допомогти не може. Він запевняє, бачить, як тривога вщухає, і почувається корисним. Потім тривога повертається, і він запевняє знову. З часом це породжує особливе виснаження. Не від самої людини, а від відчуття, що ніщо з того, що він може дати, так і не знімає того, що вона несе. А часом ще й плутанину: чи не самі стосунки джерело тривоги? Хоча це не так.

Найчесніше, що можна сказати обом учасникам цієї динаміки, звучить так: запевнення справді досягає тривоги і справді її не розв'язує. Не через те, що воно недостатньо якісне. А тому, що в глибині тривога зовсім не про те, про що здається.

IV. Що змінює цей сценарій

Важливі зміни тут полягають не в тому, щоб навчитися рідше просити запевнень. Вони полягають у тому, щоб краще витримувати невизначеність: щодо внутрішнього світу інших людей, щодо того, чи вас приймають, чи можна покластися на зв'язок.

Ця здатність не з'являється від того, що вам кажуть, ніби з невизначеністю можна впоратися. Вона виростає з повторюваного досвіду перебування в ній: не шукати запевнення, відчути тривогу і пересвідчитися, що ви вціліли. Що те, чого ви боялися, покинутість, відкидання, непоправний розрив, не сталося, коли ви залишилися з незнанням, а не кинулися по полегшення.

Цей процес рівно такий некомфортний, як і звучить. І саме це дає терапія, а точніше терапевтичні стосунки, достатньо безпечні, щоб у них можна було не знати: простір, де давні запитання можуть зринути, де з ними можна побути і де новий досвід поступово їх переписує.

Тривозі не завжди буде потрібно стільки підтверджень. Можна дійти до стану, коли невизначеність стає стерпною, а стосунки не треба весь час підтверджувати, щоб відчувати їх справжніми. Туди не дістатися, швидше розвіюючи кожну окрему невизначеність. Туди веде вміння жити з нею по-іншому.